Воля для українців – головне, з цим нікому не варто загравати
Вісім років Революції Гідності
Іван Угрин: Воля для українців – головне, з цим нікому не варто загравати
Вісім років тому Революція Гідності змінила хід історії та всіх нас. Глибоких, визначальних змін зазнала наша ментальність, як наслідок – триває формування нашої нової політичної ідентичності. Процес не завершено. Розмовляємо про це з очільником Коломийської районної ради Іваном Угрином.
– Досі шкодую, що не вів тоді щоденникові записи, – зізнається Іван Михайлович. – Сьогодні маємо у суспільстві запит на ідеї Революції Гідності, переживаємо своєрідний ренесанс тих цінностей, які вивели людей на Майдан. Події восьмирічної давнини мали величезне значення не тільки для України, а й для мене особисто. Взагалі у житті вважаю себе пасіонарієм, тож коли у кінці листопада 2013 року побили студентів, у мене, як і в багатьох українців, стався внутрішній бунт. Готовий був їхати і захищати дітей. Ми у Снятині організували Штаб Національного спротиву, який я очолив. Активно збирали продукти, медикаменти, теплий одяг для потреб Майдану. До речі, з початком військової агресії на Сході наш штаб трансформувався у волонтерський центр – уже для потреб фронту. Ми дбали про амуніцію, продукти, ліки, транспорт і навіть БТР для бійців – але це вже буде наступна історія… А тоді ми постійно організовували поїздки до столиці. Шукали транспорт, реєстрували людей, налагодили постійну присутність краян на Майдані і забезпечили їх усім необхідним. Були встановлені наші Снятинські намети, мій колега Василь Соник займався організацією людей безпосередньо у Києві. Тим часом у Снятині щодня відбувались різні акції на підтримку Євромайдану, яким теж дала старт наша молодь. Це зумовило пробудження громадянського суспільства, люди долучались до справ Революції Гідності масово. Ті часи згадуються з легкою ностальгією. Суспільство якраз продемонструвало усі свої зрізи, була можливість усім показати своє справжнє обличчя. Звісно, багато хто відкрив у собі якості, про які інші й не здогадувалися. Хтось змінив думку про когось. Це були об’єктивні речі…
– Які моменти найбільше запам’ятались?
– Нас було небагато, хто постійно займався справами Майдану: я, Андрій Годованець, Микола Терлецький, Петро Гнідан, Ярослав Яценюк. Кошти на поїздки до Києва збирала Снятинська районна Станиця Братства ОУН-УПА на чолі зі Степаном Москаликом. Чергувались, їздили до столиці, там відчувалась така аура, таке національне піднесення, що бути осторонь вже було неможливо. Були моменти, які на все життя закарбувались у пам’яті. Барикади. Вогні. З Інституту історії Академії наук України виносять тіло Михайла Жизневського. Ми зовсім поруч. Чуємо дивний лункий звук. Озираємось: швелер у сіті-лайті зігнуло кулею. Але страху чомусь зовсім не було. Простір наче переповнився звитягою. З одного боку лунав барабанний бій. З іншого цюкали молотки, якими розбирали бруківку. Небо краяли пляшки з запалювальною сумішшю. Над Європейською площею лунав Гімн України…
Пам’ятаю, чим гарячіше ставало на Майдані, тим більше наших людей бажали туди їхати. Загалом, Снятинщина невелика, але ми відправили на Майдан близько двох тисяч людей. Здійснили понад 80 поїздок, не рахуючи приватних. Коли ситуація на Майдані загострилась, ми прийняли рішення дівчат і жінок не брати. Зворушив момент, коли вже після перших розстрілів сформували автобус, а там – двоє дівчат. Питаю їх – ви куди, дівчат не беремо. А вони так усвідомлено: «Ми медсестри…»
– Революція Гідності справді стала лакмусовим папірцем для кожного…
– Бо ми звикли щоденно чути негатив з усіх боків щодо нашої влади, керівників різного рівня, очільників кампаній. Загалом я дотримуюсь переконання: чим вище по кар’єрній драбині, тим менше там порядних людей. І якраз ця категорія, «розбещена верхівка» – у тренді усіх медійників. Тож після постійного перебування у негативному інформаційному полі складається загальне враження, що наше суспільство невиліковно хворе. Натомість Революція Гідності відкрила багато кому очі на те, що не все так погано. Звісно, першими вийшли ті, хто у звичайному житті зовсім непомітний, звиклі самі вирішувати свої проблеми і здатні до зрушень, до змін. Якраз пасіонарії були першими вісім років тому, і з’ясувалося, що у нас їх чимало. За ними пішли патріотичні прагматики: після переконання, що рух – у вірному напрямку. Згодом приєднались кон’юнктурники, агентура різного штибу… Сам знаю людей, які без замовлених журналістів на Майдан не їздили, знімали кожен свій крок, готуючись до майбутніх виборів. А вже як утік Янукович – красномовно «підтягнулися» всі, хто запізнився на Революцію. Пригадую, у нас у Снятині були моменти, що для виступів на мітингу треба було знайти відповідних людей. Я виступав постійно, модерував ці заходи. Тож траплялися люди, які начебто були з патріотичних партій, самі декларували себе борцями за Україну, але коли доходило до публічних виступів перед краянами – ховалися по кутах, зазирали здалеку, боялися вийти до людей. Як тільки стало зрозуміло, що стару владу знесено – одразу зібралась нечувана кількість людей, які раніше себе не проявляли. Почали споруджувати барикади на межі Снятинщини і Чернівеччини. Зайшли у люстраційні комісії, інші громадські організації колишніх майданівців. А справжні революціонери виконали свій громадянський обов’язок і продовжили займатись своїми справами. Окремим пропонували високі посади, але вони відмовились… Я тоді був депутатом обласної ради, пригадую, як голова Василь Скрипничук на прохання Києва доручив нам звернутися до людей на місцях: заспокоїтися, дати можливість працювати правоохоронним органам, новій владі. На той час уже почались тривожні події в Криму, тож на місцях необхідний був спокій. Я звернувся до краян, більшість усе зрозуміла, але були й провокатори, які вимагали озброювати людей на місцях, закликали до радикальних дій…Такого тоді було багато…
– Чи не здається Вам, що ми здатні підніматися на боротьбу, а після перемоги не знаємо, що з нею робити?
– Загалом українці – унікальний народ. Ми двічі у новітній історії піднімались на революції, причому вдруге це була величезна жертовність. Ми двічі перемагали, і кожного разу до влади приходили люди, не гідні такого героїчного народу. Бо зло залишається непокараним. Розслідування трагічних подій на Майдані так і не завершено. Люстрація на місцях не відбулась. Мене вражає той факт, що за результатами місцевих виборів минулого року багато з тих, на кого опиралася Партія регіонів, знову стали депутатами. Як могло так швидко все забутися? Це дивно і боляче. Чи не є наслідком таких метаморфоз те, що за рівнем життя Україна – на останньому місці в Європі, нас обігнала Молдова. У нас бізнес згортається. Знаю багатьох підприємців, які продають тут бізнес і забирають сім’ї у Польщу, Чехію…В селах щороку більшає порожніх осель. Сучасні заробітчани вже не так активно вкладають зароблене у хати, паркани вдома, часто приймають рішення змінити країну проживання. Випускники одразу після школи їдуть на роботу за кордон. Перспектива сумна. Нам дуже потрібно виховувати в собі почуття відповідальності не тільки за себе, а й за рідну державу.
– Чи вірите Ви у третій Майдан?
– Якщо, не дай Боже, буде третій Майдан – він буде нетривалим. І більш жорстоким. Не хотілось би того. Наші люди здатні боротись за зміни, але це не будуть ні тарифи, ні пенсії…Який основний підсумок Революції Гідності? Воля, свобода для українців – головне. Саме з цими цінностями нашого народу не варто нікому загравати.
Розпитувала Валентина Близнюк.
